1І відповідав Йов, і сказав:
2Чув я багато такого; жалюгідні всі ви розрадники.
3Чи настане кінець вітряним цим словам? І що спонукало тебе так відповідати?
4І я говорив би, як ви, якби душа ваша була на місці моєї душі; повстав би я на вас словами, і кивав би на вас головою моєю;
5Підсилював би вас губами моїми, і порухом уст розраджував.
6Чи говорю я, – не вичахає скорбота моя; чи перестаю, – що відходить од мене?
7Але нині Він виснажив мене. Ти спустошив усю родину мою.
8Ти помережив мене зморшками на свідчення супроти мене; повстає на мене виснаження моє, і обличчя докоряє мені.
9Гнів Його терзає і ворогує супроти мене; скрегоче на мене зубами своїми, ворог мій гострить на мене очі свої.
10Роззявляють на мене пащу свою, і лаючись, б’ють мене по щоках: усі змовилися супроти мене.
11Віддав мене Бог злочинцеві і в руки нечестивих кинув мене.
12Я мав спокій, але Він потряс мене, узяв мене за шию і зграсував мене, і вчинив мене Собі за ціль.
13Оточили мене стрільці Його; Він розтинає нутрощі мої, і не милує; вилив на землю жовч мою.
14Пробиває в мені пролом за проломом; кидається на мене, мов ратник.
15Веретища пошив я на шкіру мою і в порох поклав голову мою.
16Обличчя моє збагровіло від плачу, і на повіках моїх залягла тінь смертна.
17І це при всьому тому, що немає насильства у руках моїх, і молитва моя чиста.
18Земле! Не прикрий моєї крови, і нехай не буде місця воланню моєму.
19І нині, ось, на небесах Свідок мій; і Заступник мій на висотах!
20Глузливі друзі мої! До Бога око моє сльозить.
21О, якби чоловік міг мати змагання з Богом, як син людський з ближнім своїм!
22Бо літам моїм надходить кінець, і я рушаю в дорогу без вертання.