1Людина, породжена жінкою, нетривала і виповнена бентегою.
2Мов квітка, вона виходить і опадає; утікає, мов тінь, і не спиняється.
3І ось на неї Ти очі Свої спрямовуєш, і мене ведеш на суд з Тобою!
4Хто принесе чисте від нечистого? Ніхто.
5Якщо дні її визначені, і число місяців її у Тебе; якщо Ти поклав їй межу, котру вона не перейде,
6То ухилися від неї; нехай вона спочине, аж доки не скінчить, мов найманець, дня свого.
7Для дерева є надія, що воно, коли буде зрубане, знову оживе, і паростки виходити з нього не перестануть.
8Якщо й застарів у землі корінь його, і пень його завмер у поросі,
9Однак, тільки-но зачуло воду, воно випускає паростки і проростає гілками, наче щойно посаджене.
10А людина помирає і зникає; відійшов дух її, і де вона?
11Відходять води з озера, і річка міліє і висихає.
12Отак людина, – ляже і не підведеться; аж доки існуватиме небо, вона не пробудиться і не прокинеться зі сну свого.
13О, якби Ти в шеолі сховав мене і тримав мене, аж доки минеться гнів Твій; призначив мені час і потому пригадав мене!
14Коли помре чоловік, то чи буде він знову жити? Упродовж усіх днів визначеного мені часу я наджидав би, доки прийде мені заміна.
15Якби озвався Ти, і я дав би Тобі відповідь, і Ти явив би добру волю творінню рук Своїх.
16Бо аж тоді Ти порахував би кроки мої і не підстерігав би гріха мого.
17У сувої було б позначене беззаконня моє; і Ти закрив би провину мою.
18Але гора, падаючи, руйнується, і скеля сходить з місця свого;
19Вода стирає каміння; повінь її змиває земний порох; отак і надію чоловіка Ти нищиш.
20Улаштовуєш йому тісноти до кінця, і він відходить; міняєш йому обличчя, і відсилаєш його.
21Чи діти його в честі, він не знає, чи упосліджені, він не помічає.
22Але плоть його на ньому болить, і душа його в ньому страждає.