Job 14
1 «Ми — люди, що народжені жінками. Короткі дні нашого життя минають у турботах.
2 Мов квітка, виростає чоловік, а потім швидко в’яне. Він, наче тінь, яка тікає вмить, якої не зловити.
3 Але однак Ти зупиняєш погляд на такій нікчемі і позиватися його у суд ведеш?
4 Хто може витворити чисте із брудного? Ніхто.
5 Якщо людина має повний вік прожить, і Ти їй дні і місяці життя злічив, якщо Ти визначив, як довго жити людині, й вона не в змозі подолати ту межу,
6 тоді вже не пильнуй, не стеж, дай спокій чоловіку, нехай би тішився наймит, поки вдається.
7 Надію має дерево завжди, якщо його зрубати, воно загине, та пагони проб’ються молоді.
8 Якщо уже коріння постаріло, і пень уже вмирає у землі.
9 Як тільки перші крапельки дощу напоять землю, гілля відродиться і юно забуяє знов.
10 А дужий чоловік, коли вмирає, губить сили; життя його кінчається, а потім де він?
11 Скоріше море й ріки можна вичерпати руками,
12 ніж людина, яка ляже в домовину, зможе знову піднятися в цей світ. Доки не зникне небо, не прокинуться померлі, їм сон склепив повіки міцно.
13 Коли б мене сховав Ти у могилі, аж поки не вгамується Твій гнів, поки на прийде час Тобі згадати про мене.
14 Якщо людина загине, то чи буде знову жити? Ні! Я з радістю винесу усі страждання, з нетерпінням чекаючи звільнення.
15 Якби мене гукнув Ти, я б озвався, коли б хотів Ти рук Своїх творіння бачить.
16 Тоді, напевне, Ти б мій кожен крок беріг і вже гріхи б мої не згадував мені,
17 мої провини зав’язав би в торбу, замурував би кривду.
18 Але руйнується гора, обвалюється скеля, рушиться каміння,
19 струмки останні вимивають ґрунт. Так і людські надії Ти змиваєш, Боже.
20 Залякуючи силою, ламаєш чоловіка й розчарувавши, відсилаєш в інший світ.
21 Чи діти його в шані, він того не знає. А чи зневажені — того він теж не бачить.
22 Свого лиш тіла біль він відчуває, він тужить за собою».