1Слова Екклезіаста, сина Давидового, царя в Єрусалимі.
2Суєта суєт, сказав Екклезіаст, суєта суєт, — усе суєта!
3Що користи людині від усіх трудів її, якими трудиться вона під сонцем?
4Рід проходить, і рід приходить, а земля перебуває повіки.
5Сходить сонце, і заходить сонце, і поспішає до місця свого, де воно сходить.
6Іде вітер до півдня, і переходить до півночі, кружляє, кружляє на шляху своєму, і повертається вітер на кола свої.
7Всі ріки течуть у море, але море не переповнюється: до того місця, звідки ріки течуть, вони повертаються, щоб знову текти.
8Усі речі — у труді: не може людина переказати всього; не насититься око зором, не наповниться вухо слуханням.
9Що було, те і буде; і що робилося, те і буде робитися, і немає нічого нового під сонцем.
10Буває щось, про що говорять: «дивись, ось це нове»; але це було вже у віках, які були раніше за нас.
11Немає пам’яті про минуле; та й про те, що буде, не залишиться пам’яті у тих, які будуть опісля.
12Я, Екклезіаст, був царем над Ізраїлем у Єрусалимі;
13і віддав я серце моє тому, щоб дослідити і випробувати мудрістю все, що робиться під небом: це важке заняття дав Бог синам людським, щоб вони вправлялися в ньому.
14Бачив я всі діла, які чиняться під сонцем, і ось, усе — суєта і томління духу!
15Криве не може зробитися прямим, і чого нема, того не можна рахувати.
16Говорив я із серцем моїм так: ось, я звеличився і придбав мудрости більше за всіх, які були раніше мене над Єрусалимом, і серце моє бачило багато мудрости і знання.
17І віддав я серце моє тому, щоб пізнати мудрість і пізнати безумство і глупоту: дізнався, що і це — томління духу;
18тому що у великій мудрості багато печалі; і хто примножує пізнання, примножує скорботу.